#україна #весілля #народознавство #обряди #традиції #язичництво #київська_русь
ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ В ДОБУ ЯЗИЧНИЦТВА ТА В УКРАЇНІ XIX СТ.
Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.
Згідно давньоруським законам і звичаям одружитися можна було з 15 років, а виходити заміж – у 12-річному віці. Після досягнення шлюбного віку, батьки юнака починали пошук нареченої.
Середньостатистична сім'я часів Київської Русі становила близько шести осіб. Ось як описує сімейні стосунки літописець:
«Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а назавтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. Радимичі, в'ятичі, і сіверяни один звичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало у них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі - з якою хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони».
Багатий матеріал про весільну обрядовість подає Густинський літопис. Автор описує вірування давніх слов'ян, у тому числі розповідає про старожитніх Богів шлюбу і Роду, яким вклонялися наші Предки, приносячи жертви, щоб шлюб був добрий. Таким божеством був Ладо:
«Бог пекельний, сего вірили быти богомъ женитвы, веселія, утішенія і всякого благополучія, якоже Еллины Бахуса; сему жертвы приношаху хотящіи женитися, дабы его помощію брак добрый и любовный быль».
Згадки про Ладо збереглися до наших днів у піснях, веснянках. Так називають подружжя, кохану або коханого (звертання Ярославни у «Слові о полку Ігоревім»).
Здавна в Україні існували різні форми шлюбу:
1) викрадення дівчат;
2) шлюб-купівля;
3) договірне весілля;
4) матріархальний шлюб (сватання дівчини до хлопця) ;
5) сватання через сваху,
6) звільнення шляхом шлюбу від смертної кари.
Опис викрадення дівчини подає французький мандрівник XVII ст. Г. де Боплан у книзі «Опис України», виданій у Франції (1650). Під час танцю хлопець міг викрасти дівчину навіть з багатої родини:
«Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танка шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця; інакше пропала його головонька. Якщо викрадена дівчина побажає вийти за нього заміж, він зобов'язаний під страхом смертної кари одружитися з нею; якщо ж ні - викрадач вільний від покарання».
Звільнення від страти шляхом шлюбу - це народна українська традиція. У писемних правових статутах її не було, тобто, це був неписаний закон. Рятувати від страти могла дівчина або вдова, якщо мали стратити хлопця, а також хлопець, якщо засудженою була дівчина. При цьому шлюб дозволявся лише тоді, коли була взаємна згода. Зберігся такий переказ, записаний на Слобожанщині: юрбі, яка супроводила козака на місце страти, «назустріч вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало. Коли вона піднесла, козак подивився і сказав: «Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу!» - і зажадав, щоби його швидше вішали».
Шлюбний вік у XIX ст. для парубків становив 18-25 років, для дівчат 16-23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14-15 років. Існував звичай спочатку віддавати заміж старших дочок, потім молодших. Якщо молодша виходила заміж раніше, це вважалося ганьбою для старшої дочки. Так само за старшинством одружували і синів. Найкращим часом для весіль вважалася осінь: з 15 серпня до 14 листопада, а також від 6 січня до говіння у березні. За стародавніми звичаями слов'ян весна була найкращим часом для шлюбу, часом, коли пробуджується природа, народжується рік. За законами народної етики починати весілля серед тижня - непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні або на свята, Весільний обряд - це справжня народна драма, яка потребує окремої розмови.
Про те, що весілля присвячувалися сонячним Богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. «Повість врем'яних літ» донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю:
«И тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарицается беззаконная трапеза, мънимая Роду и Рожаницам».
Таким залишком давнього богослужіння є і звичай посадження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання з келиха на стелю (жертва) і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам - покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, обрізання волосся молодої, а давні весільні пісні - своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до гімнів-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви, побажання молодим щастя. Однією з найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є пісня, звернена до Дажбога, який зустрічає князя (молодого) «Поміж трьома дорогами рано-рано». В пісні Дажбог поступається дорогою молодому, який «Князем раз на віку, в неділеньку рано-рано». Звичай пропускати вперед «весільний поїзд» зберігся й досі у багатьох країнах світу.
Продовження в док.